RT Plethora - шаблон joomla Продвижение

Інтерв'юПодії що відбуваються довкола тебе

Роман Луцький

 ДОВІДКА:

29 років

Актор Івано-Франківського театру ім. І.Франка з 2008 року.

Закінчив театральний факультет Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника.

Фільм №1 ― «Ромео і Джульєтта» (1968 р.)

Любить активний відпочинок та вивчати людей.

 Свого часу А. де Сент-Екзюпері влучно зазначив: «Немає більшої розкоші, ніж розкіш людського спілкування». Саме словом «розкіш» я можу назвати розмову з Романом ― людиною відвертою, щирою та легкою у спілкуванні. Красивий в житті, красивий на сцені ― Роман Луцький, якого ви не знали. Приємного знайомства.

 SAVOR: Романе, Ви можете назвати себе хлопцем з «хорошого дому»? В якому панує шанобливе ставлення до мови, традицій, культури тощо?

 Роман Луцький:Мій дім з дитинства, отчий дім… В мене дуже хороша сім’я. Я виріс в селі, де, звісно, традиції та мова в пошані. Загалом вся моя родина дуже згуртована, часто допомагаємо один одному. Можу сказати: якби у кожного була така сімя як у мене, то всі б жили добре (посміхається ― авт.). Тут мова йде не тільки про матеріальні цінності, а й духовні.

 

 Звідки у Вас любов до сцени? У Вашій сімї були актори?

Ні, не було. Це все прийшло спонтанно. Пригадую, як навчаючись в школі, я боявся сцени і не планував пов’язувати своє життя зі сценою. Попри те я любив бути у центрі уваги, наприклад, в компанії друзів.

Свою любов до сцени якоюсь мірою можу пов’язати з тим, що брат моєї бабусі був музикантом, гітаристом. Гурт, в якому він виступав, ― «Норок»,називали радянським бітлом. Однак проіснували вони не довго ― 3 роки. Після фестивалю в Румунії, на якому вони представляли СРСР, де молодь в ейфорії розтрощила зал, міністр культури з Москви видав наказ про їхнє розформування. В мене вдома ще й досі зберігся їхній плакат.

 

Після закінчення школи Ви знали, ким хочете бути в майбутньому?

Ні. Після 11-го класу я не знав, ким хочу бути. Як у всіх, у дитинстві у мене було безліч думок на цю тему. Список можливих майбутніх професій дуже довгий, всього й не перерахувати (сміється ― авт.). Оскільки я добре малював, займався у художника, мені це подобалось, тому після закінчення школи я вирішив вступати на факультет дизайну до Інституту Мистецтв в Івано-Франківську. Коли я показав деякі свої роботи викладачеві, він мене похвалив, однак чесно сказав, що мені буде важко бути на рівні з іншими студентами, через брак художньої щколи. Після цього я вирішив, що нікуди не вступатиму, а піду працювати, зароблятиму гроші. Батьки, звісно, були цим незадоволені, довго мене вмовляли. Та я таки стояв на своєму, і пам’ятаю, тоді батько сказав: «Ну гаразд, давай шукати роботу». І ми приїхали на телебачення.

 

Чому саме телебачення?

Я підробляв оператором, коли ще навчався в школі. У мене єдиного в селі була камера, яку купив батько. Я почав знімати весілля (посміхається ― авт.). Оскільки деякий досвід в мене був, тому й вирішив спробувати себе в цій ролі на телебаченні. Я привіз деякі свої роботи, та, на жаль чи на щастя, роботи мені не дали. Однак я отримав потужну мотивацію розвиватись в цьому напрямку, і вступив в Інститут Мистецтв на режисерський факультет. Навчаючись на режисерському факультеті, я вже згодом усвідомив, що хочу бути по той бік камери, якщо можна так висловитись.

 

Що це був за момент у Вашому житті? Як Ви це відчули?

Це було логічно. Я це пов’язую з тим, що в дитинстві я постійно змінював свою думку щодо майбутньої професії: хотів бути і тим, і тим, і ще кимось. Словом, хотілось щось змінювати. Це, певне, і привело мене на сцену. Окрім того я не хотів сидячої роботи. Мене цікавила динамічна, інтелектуальна робота, не важка у фізичному розумінні. Коли на 3-му курсі мене попросили замінити одного актора, я відчув, що це моє. «Нарешті, це я», ― подумалось (сміється ― авт.). Мене захопило.

 

Ви вперше вийшли на сцену, коли Вам було…

19 років. Я тоді ще був студентом ― молодим, недосвідченим. Ставили «Шлюб по-італійськи», я грав сантехніка, батька трьох дітей (сміється ― авт.).

 

Що допомагає Вам зберігати «ілюзію першого виходу»?

Я її не зберігаю, немає такої потреби. Я люблю різні форс-мажорні ситуації на сцені ― вони мене заводять. Не надто серйозні, звісно, які не ламають виставу. Раніше я їх боявся, тепер ― люблю. Від вистави до вистави пробую міняти внутрішній монолог, гратися на сцені, звісно зберігаючи форму вистави – так цікавіше. Ніколи не налаштовую себе на стабільний результат, просто виходжу на сцену і пробую жити життям свого персонажа.

 

Чи бувають у Вашому житті такі моменти, коли Ви задаєте собі питання: «Чи я на своєму місці? Чи це моє?»

Такі питання є завжди. Акторська професія нелегка: в ній є злети, є падіння. Важко в технічному та емоційному планах. Ролей безліч, а людина ― одна. Про це варто пам’ятати всім, хто хоче бути актором. Я вважаю, що мені пощастило, бо моя професія ― це моє хобі, захоплення, пристрасть. Сцена приносить мені величезне задоволення.

 

Фільм Вікторії Трофіменко «Брати. Остання сповідь», в якому Ви зіграли одну з головних ролей став, безумовно, резонансним. Чим для Вас стала ця стрічка?

Для актора перш за все важливо відчувати себе потрібним. Коли фільм, в якому ти знявся, стає резонансним, то це тільки підсилює бажання йти вперед, рухатись далі, розвиватись. Для мене ця стрічка ― це колосальний досвід.

 

Чи важко було розмовляти гуцульським діалектом?

Треба врахувати той факт, що я родом з села, де мова не є ідеально чистою. Я сам довго боровся з відкритими звуками, а в гуцульському діалекті їх дуже багато. Ідеальною гуцульською можуть розмовляти лише гуцули, як неодноразово зазначав Олег Гнатів. Нам допомагали, звісно, освоювати різні тонкощі, тому не було надто важко.

 

Не буде перебільшенням сказати, що саме роль у фільмі «Брати» принесла Вам славу, визнання. Ці відчуття для Вас нові? Як смакує слава?

Ці відчуття, безумовно, нові. Кожен актор мріє зніматись в кіно. Я вважаю, що мені дуже пощастило знятись в цьому фільмі. Слава? Хіба що в соціальних мережах: список друзів поповнюється щодня (сміється ―  авт.).

 

На Вашу думку, український глядач, який сьогодні звик жити комфортно, готовий до кіно європейського рівня, такого як стрічка «Брати» ― дещо незручної у своїй суті, бо схиляє до рефлексій, роздумів над собою? Чи не є пересічний український глядач за лінивий для цього?

Ні, не лінивий. Мені здається, вся проблема полягає в поганій рекламі. Наш глядач буде йти в кіно тоді, коли він буде про нього чути постійно і всюди. Біда українського кіно в тому, що ніколи не вистачає коштів на рекламу. Нема хорошої реклами ― нема глядача. Половина бюджету фільму повинна витрачатись на рекламу. В Україні поки що немає коштів на масштабну рекламу. Глядач, безумовно, готовий. Але не завжди він має можливість слідкувати, тому йому треба про це говорити з усіх усюд.

 

Коли Ви вперше переглядаєте фільми, в яких знялись, у Вас виникає думка «Я міг зіграти краще»?

Виникає. І вперше, і вдруге, і всі рази. Але я розумію, що це вже зроблено, тому варто заспокоїтись і зосередитись на майбутньому.

 

Чи змінились якось стосунки з Вашими колегами по театральній сцені після зйомок у фільмах? Вам заздрять?

Вони мене дуже підтримують. Заздрощів немає, навпаки, є розуміння.

 

Що вам ближче: гра в кіно чи гра в театрі? Де Ви відчуваєте більше творчої свободи та можливості імпровізувати?

Творча свобода існує і там, і там, якщо її не обмежує режисер і технічні можливості. Гра в театрі та кіно різняться технічним виконанням. В театрі ― це гра «в плюс», в кіно ― це «мінус», мається на увазі в театрі потрібно грати так, щоб тебе побачили і почули, для цього жести, рухи, слова повинні бути виразніші ніж в житті, а, отже, трохи ширші і перебільшені. В кіно навпаки: чим більше тебе в кадрі, тим інтимніша твоя гра. Якщо на загальному плані ти існуєш і дієш як в житті, то у великому (крупному) плані твоя фізична дія (рухи, жести) мінімізовані або майже відсутні, а внутрішній стан твого персонажу буде добре зчитуватись через очі, міміку і навіть маленький поворот голови. Головне завжди діяти, бо сівши на крісло і склавши руки все одно можна діяти, для цього потрібно щось обдумувати, планувати, уявляти, згадувати, одним словом ― жити. Я вважаю, що дуже хорошу практику для актора кіно дає камерна сцена. А що мені ближче? І те, і друге. Головне, щоб команда була професійна!

 

З ким з українських акторів Ви б хотіли зустрітись на знімальному майданчику?

Завжди приємно, коли тебе запрошують на зйомки, в такі моменти відчуваєш, що чогось вартий, одразу підвищується самооцінка. Для мене не важливо, чи актори, з якими я знайомлюсь на знімальному майданчику, відомі чи ні, важливо чого я можу в них навчитись.

 

А улюблений актор у Вас є?

Є багато таких, які подобаються. Однак найбільше імпонує як актор і особистість Джек Джилленгол. Найяскравіші стрічки з ним в головній ролі ― «Брати», «Полонянки», «Горбата гора» «Стрінгер» та «Патруль».

 

Хто Ваш найцінніший критик?

Моя дружина, мій викладач Ростислав Держипілський, мій агент ― кастинг- менеджер Алла Самойленко.

 

Як Ви проводите вільний час?

Все залежить від настрою. Наприклад, рік тому я захопився футболом. Актори нашого театру винаймали майданчик, і ми всі разом грали в футбол. Корисно проводили свій час. Зараз я слідкую за новинами кіно, читаю багато в Інтернеті, готуюся до нових проектів. Можу сказати, що саме це і забирає весь мій вільний час.  

 

Є щось, чого б Ви хотіли навчитись?

Багато є таких речей. Усвідомлення цього приходить з часом, бажанням, інколи потребою. Зараз, наприклад, вчусь їздити верхи. Для актора ― це звична справа ― вчитись чомусь новому. На даний момент є велике бажання удосконалити свою іноземну.

 

В людях найбільше цінуєте…

Чесність, відкритість та прямоту.

 

А що Вас приваблює в жінках?

          100% жіночність. Жінка повинна себе любити. Розвиватися, цікавитися, обовязково мати якесь захоплення. Хороший настрій плюс тонке почуття гумору! Не люблю вульгарність в усіх її проявах!

 

Є щось, чого Ви боїтесь?

Людської примітивності.                                                                                       

В яких фільмах ми побачимо Вас найближчим часом?

            В пригодницькому фільмі «Сторожова застава», де я граю роль богатиря. Фільм знятий за мотивами книги Володимира Рутківського. Для окремих сцен цієї ролі мене готує команда, яка працювала на знімальному майданчику у фільмі «300 спартанців. Розквіт імперії». Одразу після цього буде ще один проект, про який я не буду поки що говорити (посміхається ― авт.). Незабаром має вийти в прокат фільм «Тепер я буду любити тебе» ― новорічна романтична комедія. Моя роль в ній ― хлопець головної героїні. Фільм також знятий за мотивами книги, автором якої є Роман Ширман, він також є і режисером стрічки. 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

 Бізнес партнери